Не наші справи

Написать комментарий 0
Версия для печати 

Так уже влаштовані люди, що в більшості випадків вони не цікавляться тим, що їх буцімто напряму не зачіпає. Та тільки в Україні принцип «Моя хата скраю, я нічого не знаю» є неофіційним народним лозунгом, який домінує у всіх площинах українського життя – від зовсім приватних до найвищих суспільно-політичних.

Коли в травні в Луганську маршрутка переїхала жінку, а водій спокійно відніс її на лавочку і поїхав собі далі – це глибоко шокувало чисто по-людському. Коли дізнаєшся про те, що Україна, котра в тому-ж таки травні стала повноправним членом СОТ, до сьогодні розіслала лише 14 нотифікацій до країн-членів у відповідь на більш як дві тисячі надсилань про умови започаткування бізнесу з їхньої сторони, залишаєшся більш емоційно відстороненим – та від здивування теж нікуди подітися не можеш.

І хоч ці два спостереження навряд чи надаються до порівняння, джерело в них спільне – багатогранна ментальність «крайньої хати».

Річ навіть не в тім, що ми, українці, завдяки такій ментальній установці «нічого не знаємо» – річ у тім, що ми й не хочемо знати того, що знаходиться трохи далі, ніж кінчик нашого носа. Він у нас, як правило, достатньо довгий для того, аби знати, що останнім часом згоріло у сусіда чи хто є новою пасією Андрія Ющенка, ба навіть щоб бути втаємниченим у всі секрети Полішинеля нашого політикуму, та на цьому кругозір, власне кажучи, здебільшого і закінчується. І все, що знаходиться за порогом нашої власної української хати – включно з «недотичною» до України політикою - залишається terra incognita.

Саме тому, коли вся Франція у 2005 році мало на вухах не стояла через те, що «Європейська Конституція» ось-ось мала провалитися на всенародному референдумі і газета Figaro публікувала серію статей глав європейських держав з цього приводу, український Президент у своїй статті писав не про цей проект, а про те, що Європа без України – все одно не Європа.

Саме тому зараз, поки наші політики активно сперечаються з приводу гіпотетичного членства України в НАТО, переважна більшість простих громадян має лише дуже туманне уявлення про те, що це взагалі за організація така і як вона функціонує – а держава не проводить жодної більш-менш адекватної інформаційної кампанії з цього питання.

І це – в час, коли немає жодної інформаційної завіси і засоби знайомства з «їхнім» суспільно-політичним життям не обмежується рубрикою «Их нравы» і підпільним радіо.

Тож, власне кажучи, надмірною «заполітизованість» українців можна вважати лише в тому, що стосується суто української політики - а те, що відбувається на нашій політичній сцені, в порівнянні з більшістю країн Західної Європи скидається радше на сільську художню самодіяльність, аніж на якісну професійну драматургію. «У них» демократичні традиції та необхідність діяти в правових рамках просто-таки змушують державних діячів грати сильно і тонко, в той час як наші політичні актори не надто переймаються якимись там правовими чи моральними вимогами.

Бо і конкуренція не та, і плата за помилку не така висока.

А у вірних глядачів – громадян – складається враження, що саме це дійство і називається «політикою». Насправді ж це – лише її низькопробний вітчизняний варіант.

Ясна річ, нам і ментально, і матеріально ближче саме те, що відбувається в нашій хаті. Та це ще не значить, що ми повинні байдуже сидіти в своїх чотирьох стінах і не підходити хоча б до вікна – тим більше, що всі вікна давно уже відкриті, і розглядати через них можна практично все, що заманеться. Головне – мати бажання знати.

Саме з нього можуть народитися бажання взаємодіяти і приймати участь, бажання змінювати і змінюватись, бути не скраю, а в центрі – адже саме там ми нібито маємо бути з географічної точки зору. Інакше в самому центрі Європи так і стоятиме незалежно велика крайня хата, що зветься «Україною».