У пошуках українського шляху

Написать комментарий 4
Версия для печати 

Сімнадцять років минуло від проголошення незалежності нашої держави. З суб’єктивної точки зору історії України – це дуже багато, з більш об’єктивної точки зору історії світової – надзвичайно мало. Серед завдань, які неможливо виконати в такий короткий термін, є завдання перетворення українського народу на українську націю.

Нам є що наздоганяти. В той час, як європейські нації формувалися сторіччями, ми сторіччями боролися за одне лише право на подібний процес, а подекуди – просто розчинялися серед інших. Поки вони йшли своїми шляхами, «старші брати» тягали нас по своїх, переконуючи, що такої штуки, як окремий український шлях, немає і не може бути в принципі. А сімнадцять років тому нас, майже одностайних у розгубленій радості, нарешті полишили на роздоріжжі, і ми почали рухатись вперед самі – доволі хаотично, невпевнено, та все ж самостійно.

Шлях, на якому відбудеться оте алхімічне перетворення українського народу на націю ми, власне кажучи, усе ще шукаємо. Саме слово «українець» поки ще не наповнилося тим змістом, який об’єднав би нас усіх – від Чопу аж до Червоної Зірки і від Петрівки аж до мису Сарич. Спільну для всіх національну ідею нам годі шукати в історії, в культурі (зокрема – в мові), в інституційній релігії чи в політиці. Вона наразі залишається невловимою у тому єдиному пориві, який 1 грудня 1991 об’єднав майже 29 мільйонів людей.

На жаль, ці банальні твердження як були актуальними 5, 10, 15 років тому, так такими і залишилися. Є і ще одне банальне та актуальне твердження: перш, ніж прагнути вступу у будь-які наднаціональні політичні об’єднання, зовсім не зайвим було б цю національну ідею, що надає змісту слову «українець», визначити та розвинути. І перш, ніж в черговому запалі канонізувати шлях України в ЄС, називаючи його «священним», пан Президент міг би з нагоди Дня Незалежності продемонструвати хоч якісь свіжі (підкреслюю – свіжі) ідеї щодо того, яким шляхом формуватиметься самоідентифікація українців.

Сам Віктор Ющенко у своїй святковій промові провідміняв слово «нація» 14 разів. Та поки громадяни нашої держави прокидаються з усвідомленням «Я – українець» лише один раз на рік, на День Незалежності, то українцями вони є не більше, аніж є мужчиною чоловік, який лише на 8 березня згадує, що він – мужчина. І говорити про українську націю за таких розкладів означає робити гарну міну за поганої гри, а поводити себе так, як ніби ця нація сформована і зріла – доволі небезпечний блеф. Тим паче, якщо врахувати розмір ставок.

Підхід «Головне рухатись в Європу, а з українством якось по дорозі розберемося» також знаходиться далеко за межею фолу (рух в іншому напрямку просто не згадую як такий, що, найімовірніше, пов’язаний з автоматичною відмовою від самої ідеї про будь-яке українство). Бо не розберемося, а лише ще більше загубимося. В Західній Європі, де сама концепція «держави-нації» стає все менш актуальною, нам ніхто не дасть відповіді на запитання «Хто ми?», ніхто не буде піклуватися про нашу національну свідомість.

Наша національна ідентичність не знаходиться на Заході чи на Сході, а в нас самих, тому очікувати сторонньої допомоги в її пошуку не лише недоречно, а й просто нерозумно.

І шукаючи її, ми повинні пам’ятати увесь той шлях, який пройшли, хай це було добровільно чи примусово. На жаль чи на щастя, той же-таки Ленін – це наша історія також, і ми не можемо радіти з того, що дехто вже навіть не знає, хто це такий. Забуття чи заперечення свого досвіду допоможе українцям усвідомити себе, як сучасну націю, не більше, аніж спроби побудувати українську ідентичність на шароварщині.

Держава не може збудувати націю, бо такий шлях не є природнім. Це нація повинна будувати державу. Це нація є гарантом незалежності, неподільності і суверенітету, фундаментом держави. Це нація має в першу чергу бути гарантом нашої безпеки, і вже тільки після неї – різні союзи та альянси. Без зрілої нації українська держава, зважаючи на її особливості, приречена на те, що її незалежність постійно намагатимуться розхитати й поставити під запитання. І про це як мінімум варто пам’ятати – як не Президентові, то хоча б нам з вами.