Істерія Старшого Брата

Написать комментарий 3
Версия для печати 

Той настрій, що панує в російських ЗМІ з часів Помаранчевої революції, сміливо можна назвати українофобією. В окремі моменти (наприклад, коли в черговий раз гостро піднімається питання про вступ України до НАТО) цей настрій перетворюється на справжню істерію. Звісно ж, одним з головних об’єктів цієї українофобної істерії є Західна Україна, і в першу чергу – місто Львів.

Знайти приводи для того, щоб в черговий раз заявити про страшні утиски, від яких у Львові страждають росіяни і російськомовні українці, на жаль, не становить проблеми. В кожному суспільстві знайдеться своя, більша чи менша, когорта вузьколобих ультра-націоналістів чи патріотів з травмованим національним супер-его, для яких єдиним адекватним вираженням любові до своєї держави є фрази на кшталт «Смерть москалям!» - чи то вигукнуті в натовпі, чи то увіковічені на мурах. Тому і в місті Лева не бракує мудрагелів, здатних втілити свої високі почуття у гуртове виконання пісні «Тече річка Тиса, в ній москальська кров» перед Російським культурним центром.

Та, вочевидь, нашим «старшим братам» вже не вистачає діяльності львівських націоналістів-маргіналів, і вони намагаються урізноманітнити свій репертуар. Не так давно в деяких російських ЗМІ (наприклад, у газеті «Московський Комсомолець») з’явилися репортажі про «нацистське кафе» (sic!) «Криївка», в яких цей заклад змальовано не в міру густими і яскравими фарбами. Настільки густими і яскравими, що однією лише гонитвою за сенсаційним репортажем це пояснити не вдасться. На жаль, вони непридатні до цитування, бо в такому разі довелося б передруковувати їх повністю, але я щиро заохочую кожного зацікавленого читача при можливості з ними ознайомитись.

І хоча в тих репортажах росіяни трішки перестаралися з підміною понять – львівський мер Андрій Садовий чомусь названий в телеролику «Євгеном» (що, звісно, свідчить про висоту професіоналізму іноземних журналістів) – така стратегія приносить свої плоди. Російське Міністерство Зовнішніх Справ періодично виступає з заявами про жахливе становище російських нацменшин в Україні, і особливо в її західній частині, базуючись власне на подібній інформації. А ми, в свою чергу, реагуємо.

Реакція – звісно ж, у рамках підтримки «дружби і партнерства» між братніми народами – полягає, між іншим, у посиленні боротьби з розпалюванням міжнаціональної ворожнечі і збільшенні плану по «відлову» тих, хто останньою займається. Тільки «відловлюють» чомусь не, скажімо, Олега Тягнибока чи Дмитра Корчинського, а людей, які часто до цього розпалювання жодного відношення не мають. Кожен молодий львів’янин, хоч трохи схожий на «бандерівця», повинен бути в курсі, що працівники МВС можуть впіймати його під час ранкової прогулянки з собакою, силою примусити взяти в руки балончик з фарбою та сфотографувати під надписом «Смерть москалям!» на стіні неподалік. Це, на жаль, не сцена з якоїсь чергової фікції на тему тоталітарного суспільства - це наші сучасні реалії.

Ми отримуємо над собою перемогу. Ми любимо Старшого Брата, який безцеремонно втручається у наше внутрішнє політичне життя – він досягає своєї мети. Такі «плани по відлову», що покликані згладити україно-російські відносини, з покаранням невинних і нагородженням непричетних, на жаль, є одним з прямих наслідків тої українофобської істерії, що наростає в Росії – та, на жаль, не найстрашніший з тих, які можна собі уявити.

В російському суспільстві заяви про те, що політика України несе в собі загрозу для територіальної цілісності Російської Федерації, ба більше – прямо спрямована на розвал і знищення цієї держави, вже не сприймаються як абсолютна нісенітниця. Якщо ж російські ЗМІ і політики й далі підливатимуть масла у цей вогонь, що все більше розгоряється, то наслідки можуть бути серйознішими, аніж наміри сьогоднішніх провокаторів. Дозвольте лише нагадати, що прем’єра концепції «превентивної війни», вигадана командою Джорджа Буша мол., вже відбулася на міжнародній політичній арені. А це – дуже небезпечний прецедент. І в світлі (чи, радше, темряві) поступового загострення російсько-грузинського конфлікту навколо Абхазії це нагадування видається достатньо доречним.

Російські репортажі про «Криївку» чи заяви українських і російських націоналістів-радикалів (так само, як і останні «шедеври» мера Москви Лужкова) можуть здаватися смішними і абсурдними сьогодні, але варто пам’ятати, що навіть набагато абсурдніші і смішніші виступи ставали приводом для того, щоб в результаті люди жили в конфліктах і страхах. Хотілося б, щоб це нагадування хоча б трохи вгамувало якщо не українських і російських політиків і журналістів, то хоча б простих громадян, без підтримки яких вся ця істерія в будь-якому випадку буде приреченою.