Корупція, без якої нам не жити

Написать комментарий 2
Версия для печати 

Шкільний приятель колись не осів ні у Києві, ні в Житомирі, а, отримавши вищу освіту юриста, повернувся до рідного райцентру. Тепер він працює у владі і в нечасті, на жаль, наші зустрічі розповідає історії з владного життя. Багато з них – дуже повчальні, у провінції воно взагалі все відвертіше і, значить, повчальніше, ніж десь на владному Олімпі.

Ось дві такі історії.

В регіоні знайшлася родина, що утримує більше десятка прийомних дітей. Як то називають, дитячий будинок сімейного типу. Щоправда, донедавна цю конкретну сім’ю можна було так називати тільки дуже умовно. Бо, наприклад, жити вони всі мусили в хатинці, де і трьом було б не те що забагато місця.

Попри всі звернення до місцевої влади, ситуація не мінялась. Аж доки не з’явився в житті героїчної родини один дуже високий посадовець обласного масштабу. Він звернувся до місцевого бізнесу: багатодітній сім’ї потрібне житло!

Звернення звучало дуже переконливо: посадовець працював (і працює) в податковій адміністрації. Бізнесмени зібрали близько ста тисяч доларів і придбали для щасливої родини, в принципі, достатньо простору хатинку. На яку оцей же посадовець-альтруїст і вказав.

Пізніше виявилось, що саме йому насправді та хатинка і належала. І ринкова ціна їй була десь утричі менша.

Ну, але ж зате багатодітній родині зроблено добру справу...

Історія друга. Один з топ-менеджерів дуже відомого банку походив із села (таких топ-менеджерів узагалі значно більше, ніж прийнято вважати), і мав до своєї малої батьківщини досить сильні сантименти (таких менше, але теж трапляються). Коли банк придбала французька група з трьох літер, наш топ-менеджер продав свої акції і отримав на тому щось близько трьох мільйонів гривень.

І от, отримавши ці гроші, цей і до того небідний чоловік вирішив чесно сплатити з них податки. Але не в Києві, де він мешкав, а в рідному районі на Поліссі. Київ (міркував він) і так місто багате, і взагалі тут – Черновецький, а там, на Поліссі, гроші будуть як подарунок долі. І він заздалегідь зареєструвався в районі приватним підприємцем і сплатив оцей податок зі своїх трьох мільйонів у місцеву казну.

З одного боку, йому вийшло платити менше, ніж довелося б у Києві, але з іншого – односельці тепер йому, мабуть, мають бути вдячні. Тим більше, що він поставив таку негласну умову місцевим чиновникам: завершити газифікацію його рідного села. Вам, мовляв, і так подяку випишуть за наповнення бюджету, тому спробуйте хоча б це не зовсім розікрасти. Бо я перевірю – маю такі можливості.

Оці дві історії, як неважко помітити навіть людині без юридичної освіти, поєднує одне: строго кажучи, обидва персонажі вчинили сумнівні з точки зору закону дії, але довести це навряд чи можливо.

Хай навіть «збивання» грошей з бізнесменів податківцем, який потім на ці ж гроші купує нерухомість у самого себе, і є прямим злочином, але ви ж не думаєте, що ця нерухомість так прямо на нього й була зареєстрована? Чи що хтось підтвердить: так, я гроші дав не добровільно?

Так отож.

Тобто з точки зору закону все досить складно. Натомість все, очевидно, просто з точки зору місцевих мешканців. Ясно, що перший персонаж (податківець) вчинив набагато аморальніше, аніж другий (топ-менеджер). Власне, топ-менеджер взагалі нічого аморального, з точки зору місцевих мешканців, не вчинив – швидше навпаки.

І якби податківець мав совість і не завищив ціну свого будиночка втричі, а хоча б лише на 50 %, громадська думка його теж виправдала б.

Бо там, де не працює держава – або де держава, що ще гірше, працює зовсім не на інтереси більшості громадян – там громадяни будуть вдячні кожному, хто зробить за державу хоч частинку її роботи. Звичайно, за прийнятну ціну.

В такому суспільстві слово «корупція» взагалі не повинно вживатись. Це не корупція - це спосіб виживання...