Літо

23 июля 2008, 10:31 - Тарас ПРОХАСЬКО

Зовсім незрозуміло, як це йому вдалося. Але літо вже минає. Якщо зважати на гірські канони купання у ріках - від Івана до Іллі, то залишилося ще два тижні. А я ще майже не купався. Натомість ховаюся то від спеки, то від злив у маленькій рідній хатці у горах.

Оглядаю пачки старих фотографій. Одна чомусь цього разу зачепила особливо. Видно велетенське озеро, силуети будівель на протилежному боці. Видно борти дерев’яного човна, в якому сидять хлопець і дівчина. Він худорлявий, але м’язистий. Руки на веслах, відкритий радісний погляд, голова пострижена так, що спереду чуб, а все решта вистрижено під машинку. Таким міг бути підлітковий Френк Синатра. Або якісь фрагменти з фільму «якось в Америці». Або наші хлопці біля турніка, на плесі, у довгих чорних трусах. Дівчина страшенно гарна. Вона, примружившись від багато сонця у не дуже холодній воді, дивиться так, ніби розуміє все на кілька десятиліть наперед. Хоч це, звичайно, ілюзія. Нічого вона не знає крім того, що вона гарна, і вона подобається гарним. І це правда остаточна. Бо – крім всього іншого – її змерзлі груди виглядають даром Божим крізь китайську бавовну чоловічої довгої майки на широких бретельках.

Це Сибір, 1955 рік. Хлопцеві минуло п’ятнадцять років, дівчина трохи молодша. Вони на озері у Читі. Вона тутешня (принаймні у другому поколінні, бо у Читі важко знайти корінних сибіряків, там майже усі – діти і внуки найрізноманітніших каторжан) і вільна. А хлопець – спецпоселенець. У десять років його разом з мамою привезли під конвоєм із Західної України, з курортного Моршина. Їм довелося докласти безліч зусиль, щоби вижити на новому місці. Тепер він погано вчиться у російській школі, знається з уркаганами (кількох його однокласників вже вбили інші вуличні банди, кількох розстріляли за убивства), носить кастет, займається греко-римською боротьбою, бринькає на гітарі, помагає мамі у домашніх роботах, мріє стати оперним співаком, кожного тижня повинен мельдуватися у спеціальному відділі і не має права покидати місця поселення. І він не знає, що через рік ситуація зміниться настільки, що він знову опиниться на рідній лагідній Україні.

Але тепер ні минуле, ні майбутнє не має жодного значення. Вони не в змозі вплинути на щастя. Тому, що літо. Вони на сонці, у воді, вони у глибині літа. А літо всесильне.

Переважно за тим, що сталося в літі, впізнаються роки. Але дивна річ – саме літо рокам не належить. Всі літа укладаються у окрему біографію, де панує відчуття, якому годі знайти точне визначення. Простіше просто сказати – просто літо.

Дивлюся на знимку і не бачу 1955 року у Читі, не бачу свого шістнадцятирічного тата. Бачу освітлення, тіні, поверхню озера, силует далекого берега, стан тіла, вираз очей, які відчував у дитинстві, у юності, які відчуваю тепер. Бачу багато-багато вод і виразів очей, які траплялися у різних місцях. Бачу своїх маленьких дітей над водою, бачу їх уже шістнадцятирічними. Вірю, що все це повториться у їхньому житті. І знаю, що так було завжди. За однієї умови. Має бути літо.