Щасливе дитинство геніального небіжчика

Написать комментарий 0
Версия для печати 

Ми надто мало знаємо польське кіно, щоби якось ним перейматися. Але воно справді дуже добре. І серед цього доброго незаперечним авторитетом виділяється все, що стосується Єжи Кавалеровича, фільми якого ще при житті вважалися світовою класикою. Кавалерович помер пів року тому. А недавно група із створеної ним студії «Кадр» знімала документальний фільм про дитячі і юнацькі місця Шефа на Франківщині.

Останнім спогадом майстра, коли у пам’яті залишилося лише найважливіше, були білі кози у рідному Гвіздці між Коломиєю, Заболотовом, Обертином і Городенкою. Там він народився у 1922 році і прожив чотирнадцять років. Але абсолютним відкриттям авторів теперішнього фільму стало те, наскільки реальність батьківщини керувала режисером у естетиці його фільмів. Костел у Гвіздці був майже ідентично відтворений у декораціях фільму «Ангельська мати Йоанна», для кожного свого фільму він вишуковував ландшафти, подібні на покутські, неповторна множинність відтінків української зелені стала основою його колористики.

І дуже багато автобіографічних мотивів. А життя малого Кавалеровича було справді файним.

Дивовижне містечко Гвіздець, син начальника пошти, канікули у сусідньому селі Кулачків ці, багато яблук, черешень і сливок, купелі у річці. Виїзди у Коломию, яка здавалася метрополією, перші відвідини кіно, де він заразився інфекцією цієї найкращої іграшки вигаданої для великих чоловіків. До гімназії приїхав у Станіславів. Мав і тут якесь коріння, бо Кавалеровичі походили з полонізованих вірменів. Вчився там, де тепер стоматологічний факультет на Сотці, мешкав на Німецькій Колонії, спортом займався на стадіоні на Гірці.

Після 1939 року пішов учитися у новостворений радянський технікум фізкультури. А за німців працював на вокзалі , де час-від часу підкрадав щось поїсти з німецьких ешелонів (фільм «Поїзд» нагороджений 1959 року у Венеції).

Врешті батьки слушно вирішили, що в такі часи треба бути далі від міст. Його відправили до Ворохти, де вуйко мав пансіонат. З того часу Кавалерович ніколи не міг забути привітності гуцулів, які не розгубили високої людяності у кроваві воєнні роки.

Двадцятилітній Єжи залишив по собі цікаві сліди. Він займався маркуваннями туристичних маршрутів. З Косова до Шешор через Білий Камінь, з Ворохти на Говерлу, Жаб’я на Говерлу, навіть з Яремчого на Говерлу горами. Більшість цих маршрутів існує дотепер. Щоправда фара, нанесена Кавалеровичем , поновлена багатьма верствами.

По війні він виїхав до Кракова, вчився у художній академії. А 1951 року у польському кіно місті Лодзі зняв свій перший фільм.

Потім були «Тінь», «Поїзд». «Ангельська мати Йоанна», номінант «Оскару» «Фараон», нагороди, співпраця з Бюнуелем, музика невідомого нікому Енріко Морікони, найкращі акторки і оператори, жодного брехливого кадру, останній фільм, знятий у сімдесятивосьмирічному віці, « Qvo vadis» (2000). І студія «Кадр», де робили свої шедеври Анджей Вайда ( «Канал», «Попіл і діамант»), Тадеуш Конвіцький, Юліуш Махульський («Вабанк», «Секс місія»), Журавський, Гофман і ще десятки польських режисерів, які називали Кавалеровича Шефом.

2001 він приїжджав до Гвіздця. Був дуже розчуленим, але щасливим, бо у таких місцях часу нема, принаймні, він змінює першооснову якось погідніше.

Тож фільм, який цими днями робиться у наших місцях мав би вдатися. Там буде Гвіздець. Дивовижний костел. Будинок, в якому Єжи народився, тепер там дитяча бібліотека, але простір не змінився. Коломия, Франківськ, Косів, Ворохта, Заросляк, Говерла. Багато цікавих і мальовничих деталей, які ніби продовжують автобіографізм Шефа.

Зрозуміло, що знайдено і білих кіз. Те, що пам'яталося перед смертю, коли не пам’яталося нічого, крім найважливіших образів щасливого дитинства.