Оживити дракона

Написать комментарий 6
Версия для печати 

«У Імператора є дві мети: головна і основна. Головна полягає в тому, щоб утриматись при владі, основна – в тому, щоб отримати від цієї влади максимум».

Це – з одного із фантастичних романів Юлії Латиніної (називається він «Нелюдь», але до справи це відношення не має). І сказано це про цілком фантастичного Імператора цілком фантастичної космічної Імперії. Але сказано, погодьмося, цілком відповідно до природи будь-якої влади. Навіть демократичної української.

Специфіка в тому, що в романі Латиніної Імператор був один, а

в сучасній українській демократії ці дві мети – головну та основну – переслідують щонайменше двоє осіб.

Сьогоднішній українській політичній системі (наскільки тут взагалі доречне слово «система») притаманна цікава риса, важливість якої, схоже, не завжди відчувається при погляді зблизька. Ідеться про те, що традиційне для демократії протистояння «влада – опозиція» в сьогоднішній Україні інституціоналізується, даруйте на слові, всередині самої влади.

Після «політичної реформи», чотириріччя якої хтось, можливо, і відзначатиме вже за тиждень, дуже швидко виявилось, що

головна лінія політичного протистояння в державі пролягає не між формальними «владою» та «опозицією», а між Президентом та Главою Уряду.

При цьому останній міг і не спиратись (як того ніби вимагала нова Конституція) на парламентську більшість. Ця більшість навіть могла бути опозиційною до обох владних лідерів.

Така ситуація не є унікальною. Навпаки, явище, коли «революція» розводить своїх дітей по різних кутках політичного рингу, і в середовищі переможців з'являється два конфліктуючих центри – явище дуже поширене.

Однак, як правило, досить скоро переможцем лишається тільки один. Так було, наприклад, в Киргизії, де після «революції тюльпанів» президент Курманбек Бакієв переміг свого соратника і прем’єра Фелікса Кулова. Або в Грузії, де Михаїл Саакашвілі до сьогодні примудряється успішно позбуватись небезпечних конкурентів на прем’єрській посаді.

Переможені в гіршому випадку помирають, сідають у в'язницю чи емігрують, у кращому ж – переходять в опозицію й звідти продовжують боротьбу з переможцем за Головний приз.

Проте в Україні опозиції, якою себе за ці чотири роки визнавали тільки Партія регіонів та її сателіти, відводиться роль «третього гравця». Його місія тут – прорватися не на владний Олімп, але на одну з двох його верхівок (у цьому сенсі наш «владний Олімп» можна було б назвати Парнасом, якби там склалося з музами).

Коли опозиція таки приходила до цієї часткової влади, її місце негайно посідали скинуті, навіть якщо вони себе опозицією й не називали (як це було після відставки Юлії Тимошенко у вересні 2005 року). Потім цикл повторювався – як це сталось після позачергових виборів-2007.

Однак визначальною лишалась усе-таки боротьба Президента та Кабміну.

Сьогоднішня українська ситуація склалася великою мірою завдяки суб’єктивним факторам. Зокрема, це безсумнівна «заслуга» Віктора Ющенка, який спочатку допустив реформу Конституції, а потім, з одного боку, не зумів відіграти ситуацію назад чи пристосуватись до неї й сконцентрувати владу в своїх руках за новими правилами, а з іншого – не схотів і змиритися з роллю «англійської королеви».

Проте

на сьогодні «тричленна» схема української політики стала вже об’єктивним явищем.

Зокрема, в такій схемі у кожного з гравців існує ширше поле для маневру. У тричленній системі постійно складаються і розпадаються альянси «двоє проти одного» - Ющенко і Тимошенко проти Януковича (2005 рік), Ющенко і Янукович проти Тимошенко (2006 рік), Тимошенко і Янукович проти Ющенка (2007 рік)...

Кожен такий альянс в принципі не може не бути ситуативним, оскільки спрямований проти третього гравця і ні на що більше. Відтак, щойно загроза дещо зменшується, альянс розпадається. Більше того – дуже швидко складається протилежна конфігурація.

Якби український політикум існував сам по собі, або ще краще – у вигляді якої-небудь сукупності математичних моделей чи комп'ютерних програм, ми б із подивом побачили, що дана система є напрочуд стійкою.

Так, як і в матеріальному світі три точки опори є достатніми для стабільності об'єкта, наша абстрактна система могла б існувати нескінченно довго: відносний внутрішній хаос водночас гарантував би її абсолютну рівновагу.

Однак, на жаль, все це відбувається в реальному житті, і тягне реальні наслідки. Перераховувати які немає ні сенсу, ні настрою.

З огляду на ці наслідки очевидно, що «тричленна» політична система нинішньої України не може існувати надто довго. Власне, вона просто не має права на існування.

Проте є загроза, що наступні президентські вибори, на які так сподіваються як основні гравці, так і звичайні виборці (з тих, хто ще не втратив будь-які сподівання), теж не вирішать ситуації.

Зокрема, це можливо у випадку другого терміну Президента Ющенка, особисті якості якого, як уже сказано, значною мірою призвели й до нинішньої ситуації.

Разом із тим, кожному з двох його основних суперників навряд чи варто тішитися у випадку перемоги. Оскільки є підозра, що світова криза буде довгим і цікавим процесом, в результаті якого відбудеться кардинальна зміна змісту (а згодом і форми) політики в усьому світі.

Відтак носії нинішніх змістів, стилів, методик і технологій політичного управління зійдуть зі сцени самі собою. А, як би не різнились між собою стиль Януковича і Тимошенко (наприклад), це усе одно – стилі сьогоднішнього дня.

В цьому сенсі «потрійна» політична система, що так успішно продукує нестабільність і застій в сьогоднішній Україні, є певним шансом. Оскільки із ситуації такої нестабільності теоретично легше буде переходити до нових форм політичного, економічного і якого завгодно життя,

аніж звідти, де всі форми сьогодні усталено, «загвинчено» і прищеплено масовій свідомості як єдино можливі.

Інше питання, звісно – чи буде кому здійснювати цей перехід. Недарма в уже цитованому романі Латиніної перший Імператор, який не тільки врятував людство від повного винищення, але й привів його до перемоги над усіма ворогами, наприкінці життя таки хотів повернути демократію – але ви думаєте, йому це хтось дозволив?