Від ЄЕСУ до «педогейту»: навіщо «Гришка-Тузік» знову міняє господаря

Написать комментарий 23
Версия для печати 

Сьогодні, 22 жовтня, фракція БЮТ виключила зі своїх лав нардепа Григорія Омельченка – генерал-лейтенента СБУ й екс-офіцера міліції, розпареного в якості ледь не «українського комісара Катані». Приблизно з таким формулюванням: «аморальна поведінка, зрада, наклепи».

Але, вочевидь, у першу чергу, це є наслідком того, що наш герой, відомий у навколополітичній тусовці, як «Гришка-Тузік», знову змінив господаря. Кажуть, що саме це прізвисько йому дали, виходячи з двох міркувань: по-перше, за схильність здіймати галас, який ніколи не закінчується реальними «укусами», й, по-друге, якраз за легкість зміни «руки, що годує».

Крокуючи по руках

Днями у 58-літнього Омельченка раптово відкрилися очі. Виявляється, з 2002 року він перебував серед «убивць, ґвалтівників і крадіїв». Лише зараз розгледів він подивованим міліційно-гебешним оком цю жахливу картину і притьмом вийшов із партії «Батьківщина», гарненько вилаявши її на прощання.

Нічого надприродного. Ретроспектива життєвого шляху Григорія Омеляновича яскраво демонструє: міняючи господаря (завжди з вигодою для себе), він не відмовляв собі в задоволенні гордо підняти лапку на попереднього господаря і внести свіжий і пахучий струмінь у його буття.

Відслуживши в інженерних військах (сам Омельченко любить «чухати гриву» необережним слухачам про міфічний «спецназ», а також «Афган» і «Чорнобиль»), юнак у 1971 році вступив на юрфак Київського університету імені Тараса Шевченка. Довгі роки він віддано служив комсомолу і «рідній» комуністичній партії. Ставши комуністом ще в армії, наш «герой» став комсоргом факультету, а згодом був навіть делегатом XXVII та XXVIII з’їзду КПРС.

Проте коли прийшла пора «перебудови», Григорій Омельченко з полум’яного комуніста блискавично перекинувся на не менш завзятого анти-«червоного».

Навіть розслідував вивезення грошей Комуністичної партії Комітетом держбезпеки СРСР в зарубіжні банки. Заговорив українською мовою, створив Союз офіцерів України, який певний час і очолював. Колишніх господарів гучно засудив і прокляв.

А до того нічого не передвіщало такого крутого розвороту. З 1976 по 1983 рік «Тузік» працював слідчим, дослужився до заступника начальника слідчого відділу. Потім пішов на викладацьку роботу у Вищу школу міліції, де і трудився до 1992 року. «Герой» захистив кандидатську дисертацію на якусь мало героїчну тему: «Застосування запобіжних заходів до неповнолітніх на стадії попереднього розслідування». У цьому він, очевидно, справді фахівець.

На тлі таких наукових зацікавлень доволі дивно виглядає призначення «борця з неповнолітніми зловмисниками на попередній стадії слідства» у 1992 році начальником відділу по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю в Головному управлінні військової контррозвідки СБУ, де він і числився до 1994 року. Не інакше, корупціонери і організовані злочинці в Україні переважно є неповнолітніми.

Самі «есбеушники» згадують «Тузіка» навіть з приємністю: нікуди не ліз, сам ні фіга не робив, але і працювати не заважав, піарився собі, ліпив образ «українського Катані».

По округах балотувався.

А як швидко присвоювалися знавцю запобіжних заходів спеціальні міліцейські звання: 27 лютого 1991 року – підполковник міліції. А всього через рік після цього, 31 березня 1992 року, достроково стає полковником міліції. Це потрібно було десять банд голіруч взяти. Зазвичай навіть дострокове звання полковника присвоюється не раніше, ніж за 2,5 роки (половина від обов'язкової п'ятирічної дистанції між підполковником і полковником).

Ніяких особливих заслуг «Тузіка» перед Вітчизною не існує у природі. Розгадка такого фантастичного просування по службовій драбині – не лише в енергійному конструюванні іміджу «антимафіозі». Просто у Григорія був один глибинний господар, якого він не міняв ніколи – «Контора». У пресі відзначалося, що ще з університетських років у КДБ «Тузік» значився як «секретний співробітник Тимощук» (не плутати з відомим футболістом). Ця могутня рука КДБ-СБУ-ФСБ впевнено вела його по життю. Давала звання і посади. Дала депутатство – і по сьогодні не полишає «Тузіка» напризволяще.

Кажуть, куратором студента Омельченка у «конторі» був старший оперуповноважений Євген Марчук. Повчальною є історія взаємин Григорія Омеляновича з Євгеном Кириловичем. Поки останній був при силі, очолював КДБ-СБУ, доріс до генерала армії, став навіть прем’єр-міністром, «Тузік» плазував перед ним і вихляв хвостиком. А потім… потім, звичайно, поміняв господаря. Адже він більше не був Великим Господарем.

Колишній помічник Марчука розповідав цікаву історію. Було це в далекому 1996 році. Григорій Омельченко за традицією зазирнув до кабінету тодішнього глави фракції «Соціально-ринковий вибір» Марчука попити добрих напоїв і доповісти добуту інформацію. Через годинку обидва давніх приятелі вийшли у приймальню, дрібненький «Тузік» став навшпиньки і, облобизавши у щоки на голову вищого Кириловича, подався у своїх справах.

Підпилий Марчук у пориві несподіваної відвертості сказав помічникові: «Страшна людина. Зараз мене обціловує, а якщо йому буде потрібно, нищитиме».

Так воно і сталося. Чергова зміна господаря відбулася швидко і легко. Після другого обрання Кучми президентом у 1999 році Григорій Омелянович знайшов собі почесну і доволі прибуткову роботу опозиціонера. А неймовірно гнучкий Кирилович перед другим туром виторгував собі у Кучми посаду секретаря РНБО. І колишній клеврет «відв’язався» на нього по повній програмі. Роками колов очі Марчукові якимись відеозаписами якогось полковника ДАІ, який нібито розповідав про спецоперацію з убивства В’ячеслава Чорновола. Існували ті записи у природі чи не існували, але галасу було багато.

Незважаючи на репутацію «безпредметного балакуна», «Тузіка» забрав до себе у партію «Собор» Анатолій Матвієнко. І саме у її складі Омельченко потрапив у 2002 році до Блоку Юлії Тимошенко. Тієї самої Тимошенко, котру він роками «торбив» по ЄЕСУ. Але

у парламент дуже хотілося, тому Юлії Володимирівні були принесені вибачення.

Мовляв, був неправий, каюсь. А коли Анатолій Матвієнко порвав відносини з Тимошенко, Григорій Омелянович першим вилив цеберко гною на «проміжного господаря».

Після того залишалося лише чекати, коли відбудеться «кидалово» нової господарки. Це сталося аж через сім років. І, як завжди, з гучним гавкотом про «вбивць і ґвалтівників». Насправді, як пише «Деловая столица», причини куди прозаїчніші:

«рішення пана Омельченко, близького до голови Державного комітету із земельних ресурсів Олега Кулінича, могло бути пов'язане з конфліктом на земельному ґрунті з Богданом Губським».

Справді, Омельченко писав на Губського Президентові депутатський запит ще рік тому. Отже, просто не поділили землю і гроші. А тут трапилася зручна нагода гучно хряпнути дверима і знову виглядати «політичним».

Про те, яких нових хазяїв знайшов собі «Гришка-Тузік», може непрямо свідчити хронологія подій: уперше відоме звернення Омельченка до Президента щодо «педогейту» з’явилося на сайті Партії регіонів 12 жовтня о 19.48. Потім, о 3 ночі 13 жовтня, – на блозі працівника штабу Яценюка. А вдень 13 жовтня із заявою виступив «регіонал»-скандаліст Вадим Колесниченко.

Прийде день – нові господарі також будуть покинуті і обгавкані.

Гавкіт «Тузіка»

Гучне і дзвінке дзявкання лунало від Григорія Омеляновича, як-то кажуть, «всю дорогу». Він обвинувачував у страшних і нелюдських злочинах всіх і вся. Але жодного разу ці обвинувачення не були підтверджені у судовому вироку. Жоден обвинувачений не отримав судимості і не сів у в’язницю.

Як пише один із сайтів, «Тузік» «знаменитий тим, що переважна більшість його звинувачень не підтверджувалася, а кримінальні справи закривалися «за відсутністю складу злочину». Нагадаємо лише про найгучніші «проколи»: у Німеччині він «виявив» чемоданчик першого президента України Леоніда Кравчука, в якому було 800 кг (!) доларів. У 1999 р. Омельченко звинуватив Вадима Рабіновіча в таємному вивозі за кордон ритуального єврейського свічника (золотої менори вагою 700 кг)».

Рівно нічим скінчилися всі розслідування Омельченка щодо викриття жахливих дій київських «гекачепістів»: за версією нашого героя, вони планували взяти весь Київ у лещата «трьох міліційних кіл». Дуже сміялися тоді військові над цими мюнхгаузенівськими вивертами.

Нічого не вийшло з обвинувачень проти Юлії Тимошенко та ЄЕСУ. Лазаренко – то заслуга американських правоохоронних органів. До речі, прокуратура США матеріали, які збирав «Тузік» у цій справі, практично не враховувала. Самі фігурантів допитували.

Роками Григорій Омельченко піарився на посаді голови парламентської комісії з розслідування справи Гонгадзе. Проклинав «злочинну владу». Здобутків – нуль цілих, нуль десятих. Зате об’їздив чи не весь світ, зав’язав корисні відносини з оточенням опального російського олігарха Бориса Березовського, зокрема, з панами Гольдфарбом та Фельштинським .

З того часу колишній керівник парламентської групи «Антимафія» обріс бізнесом. Наведемо уривок з однієї з статей в Інтернеті: «В 2004 року виник добродійний фонд «Сонце Град», серед співзасновників якого, разом з ТОВ «Київ-кетерінг» і ТОВ «Виробничо-дистриб’юторська компанія «Княжий Град», значиться і сам шановний Григорій Ємельянич. До складу співзасновників ТОВ «Євролайф Україна ЛТД» увійшла дружина Григорія Омельченка Людмила Сергіївна. Сини Сергій і Андрій є засновниками ПП «Агентство правової підтримки», ТОВ «Юридична компанія «Омельченко і партнери», співзасновниками ТОВ «Фораміс», ТОВ «Сонцеград-ХХІ століття», «Адвокатського об'єднання «Солом’янська колегія адвокатів м. Києва», ТОВ «КОНСАЛТІНГ-БС». На сьогоднішній день Омельченко причетний до «оффшорок», проти яких свого часу так завзято боровся наш герой. Їх назви – АТ «МБА МЕНЕДЖМЕНТ БІЗНЕС АКАДЕМІ ЛТД» (Швейцарія) і АТ «ARUBA REAL ESTATE LIMITED» (Кіпр)».

На одній з прес-конференцій 2004 року наш «герой» заявив, що «згідно з інформацією, яка наявна у нього, в Росії підготовлено дві групи кілерів – два снайпери з колишніх спецназівців і 2-3 кримінальних злочинця, які «працюють» холодною зброєю, з метою «зробити терористичний акт проти мене. Вартість виконання замовлення – 500 тисяч доларів». І на публічні виступи став натягувати на себе бронежилет. Чим викликав гомеричний регіт журналістів. А може і не слід було сміятися: раптом йшлося про великі гроші, з якими він тепер має справу. За них можуть і стрелити.

Полум’яні обвинувачення Григорія Омельченка на адресу своїх недавніх колег по фракції БЮТ у «розбещенні малолітніх» – це свого роду гарантія того, що справа традиційно не закінчиться нічим.

Депутати явно притягнуті за вуха, версія «київської квартири» сиплеться після слідчого експерименту. У Криму названі депутати давним-давно не бували. І це легко перевіряється. Чому адвокат матері дітей вимагав у депутата Богдана 2 мільйони доларів за те, що діти «перестануть його впізнавати»? Чи не було тут з самого початку корисливої мотивації? Чи відповідають дійсності слова матері Дмитра Полюховича, що з весни він не бачив дітей, а 27 липня (!) медекспертиза зафіксувала у них свіжу анальну кровотечу? Тоді хто її спричинив? Навіщо?

Минули лічені дні, а справа розвалюється, немов картковий будиночок. Але «Гришку-Тузіка» це вже мало хвилює. Видно, після гучного свою смачну кісточку від нових хазяїв він отримав.

Загалом, яловий генерал Омельченко і не вартий такого великого тексту. Але ж раптом ще знайдуться люди, які повірять цій людині навіть після всіх його байок.